Таємниця Хвельта

| 0 |
фото: medievalists.net

Это произведение участвовало в конкурсе фэнтазийных рассказов "Брама" и получило 41 балл. Возможно, кому-то придётся по вкусу эта история из Крестового мира. Публикую в том виде, в котором отправлял на конкурс.

Таємниця Хвельта

– Старий Хвельт Забудькуватий може й не пам’ятає все, як тоді, в молодості, але дещо-таки знає. До того ж, ніхто серед таких, як ми, ще не дожив до його віку. Хвельт дурить людей вже шістдесят дев’ять років.

– То він дурить і таких куцих, як ми. Хто може довести, що йому шістдесят дев’ять?

– Урт, ти начебто нашого роду, а мізків у тебе мов у того пустельного троля. Якщо він сам особисто знав Величного Сванга, короля всіх злодіїв серед куцих та інших живих, то, напевно що йому трохи більше за шістдесят п’ять, еге?

Карлики крокували майже непомітною стежкою до села Квітковий Місяць, де жили не тільки люди, а й родина Хвельта Забудькуватого. Вони йшли безшумно, і мало хто міг почути їхні голоси, які можна було сплутати з дитячим шепотом. Попереду був Квід, тридцятирічний карлик із Варених Шкур на Сході. За ним плівся Урт, його знайомий «куць», як називали один одного карлики – цей малочисельний нарід Хрестового світу. Урт жив неподалік родинного гнізда Квіда Соломи, але сам сім’ї не мав, та був ще тільки двадцяти трьох років і, звісно, не нажив собі й прізвища.

Двійко коротких людиноподібних тягли із собою лантухи із провізією та подарунками Хвельту, бо всім відомо, що цей старий карлик навіть рота не відкриє, коли до нього з порожніми руками прийдеш. Незважаючи на свою вроджену жадібність, куці не пожаліли нічого для старого діда. Вони пройшли такий довгий шлях, мандруючи здебільшого вночі, подалі від ненависних людських очей, аби розпитати у Забудькуватого про дорогу до кинутого містечка гномів десь в Низьких горах.

Про те містечко Солома чув ще від своєї баби, а останнім часом про нього говорив навіть Урт.

* * *

– Спочатку відгадайте загадку, – сказав Хвельт.

Од Квіткового Місяця, що на заході від Конячого Хвоста й аж до самого Розлогого Гаю ніхто не знав скільки загадок та приказок, як Забудькуватий. Його дуже любили куценята, і, треба сказати, Хвельт теж їх обожнював. Не було такого дня, щоб у помешканні старого не було гостей чи малечі.

Квід, на відміну від свого не надто розумного товариша, лускав загадки мов горішки. Він гадав, що старий не зможе загадати таку головоломку, на якій талановитий карлик зламає собі зуби. Тому примостився навпроти старого і посміхнувся.

– Його бачив кожен, а він не бачив нікого. До нього доторкалися, але він того не відчував. Він може бути важелезним, а може бути легким. Може пролежати все життя, а може іноді літати.

Урт почесав макітру. Рідке немите волосся на його непропорційній, як у всіх карликів, голові розповзлося по черепу. Тут, звісно, було над чим подумати. Видатна загадка, та не для його мізків. Тому що Квід завжди казав: «Голова має не просто їсти, а й думати». Одна надія на Солому – він повинен вирішити цю шараду.

– А чи можу я задавати питання? – уточнив Квід у Хвельта.

Горбатий старий куць блиснув очима, які запали посеред мережі старечих зморшок і кудлатих брів.

– Звісно ні, щеня! – відповів Забудькуватий і зареготав.

Квіду не залишалося нічого, окрім як відгадати загадку. І річ була не в тім, що Хвельт міг залишити мандрівників ні з чим, а у тому, що Квіду було б соромно не знайти відповіді на питання і таким чином довести свою нікчемність. А ще він виявиться справжнім «щеням», як назвав його дід.

– А скільки я маю спроб?

– Маєш одну, пуцьвірінок.

Це ще більше розізлило Квіда. В його голові промайнула вся їхня подорож: довгі милі для карликових крочків. Усі небезпеки та лиха. Напад упирів, гоніння від людей. Безперервна гра у хованки, втечі, розбавлені несподіваним бенкетом із трьома гномами… І все це заради того, щоб старий пень от так просто міг провадити їх назад? Солома зціпив зуби. Він не міг відгадати цю загадку, а Хвельт просто сидів і посміхався, принижуючи молодого карлика.

Урт тим часом занудьгував. У землянці Забудькуватого було тіснувато, та ще і його стара постійно ходила поруч, бубнячи собі щось у довгого носа. Погляд його блукав по колодам – старим, як світ – якими була вимощена землянка. Тут окрім низького столу на двох, лежанок, та кубічних каменів вкритих хутром, що мали бути за стільці, нічого не було. Та раптом простий східний куць, який навіть прізвиська не мав, несподівано й дещо обережно промовив:

– Камінь.

– Що, малий? – перепитав Хвельт.

– Я кажу: камінь. Ось відповідь на вашу загадку.

Квід повернувся до Урта з наповненими кров’ю очима. Як міг цей телепень все змарнувати і дати відповідь на загадку, коли в них була лише одна спроба на двох? А Урт, переводячи погляд то на свого друга, то на старого куця, продовжив:

– Камінь ми всі бачили, і то не один раз. Але він не бачив нікого з нас, бо очей не має.

Щелепа Квіда відвисла.

– Кожен з нас доторкався до каменю, а надто – старий Хвельт своїм гузном! Та камінь не міг цього відчути.

Хвельт оголив залишки своїх трикутних зубів.

– Каменюка може бути такою здоровою, що й велетень не зрушить. А може бути такою легкою, що й куценя підніме.

– Продовжуй, – зареготав дід.

– …тому, коли це величезний валун, то він і лежить все своє життя на місці. А коли це камінь для пращі, то він літає! – засяяв Урт.

* * *

– Добре. Я розповім вам про Ак-Хот. Це перекладається як «Від холодного». Трохи підростете, – старий підморгнув одним оком. – І навчитеся розуміти гномову мову. А якщо будете розумними і досить спритними, то і ельфів навчитеся чути.

Хвельт пив бражку і пригощав нею своїх гостей. Його стара дружина сиділа поруч і не відкривала рота. Вона була дещо схожою на нього і відрізнялася хіба що тим, що мала груди. Взагалі-то карлицю від карлика відрізняло мало чого, на думку людей. І дійсно, ззовні жінки-куцихи були такими самими, як і чоловіки – навіть одягалися так само. Волосся в них було таке саме, як і в чоловіків, а ноги – подекуди ще кривіше. Вони так само лаялися і билися.

– Значить так. Ви хоч розумієте, де живуть кротові гноми?

– Десь у Низьких горах? – пригадав Урт.

– Та на Західних Межирічних височинах, – додав Квід.

– О, так ви все знаєте. То чого ж не пішли одразу туди? – запитав Забудькуватий і звернувся до Квіда:  – Ось ти, носатий! Ти справляєш враження кмітливого.

– Я знаю лише, де живуть західні гноми.

– А ти, розумако? – кивнув Хвельт на Урта. – Не можеш сам знайти дорогу? Ой, щось знайомі мені твої очі!

– То навряд чи, – оголив свої трикутники куць.

– Будеш Урт Камінь. Називаю тебе.

Урт піднявся із сідала й вклонився. То була честь, коли прізвище тобі дає такий старий і мудрий куць. Квід кліпнув очима. Йому страшенно кортіло взнати якомога більше про Ак-Хот. А надто – як туди потрапити.

Хвельт стримано привітав Урта і розповів карликам усе, що знав про кинуте містечко гномів. І про те, як сам взнав про це місце, і як сам там був. Своє прізвисько він не виправдав: пам’ять його була міцною, мов той камінь, про який він придумав загадку. Наприкінці своєї розповіді він додав:

– Будете в тому краю, знайдіть гнома Саулаума і передайте йому палкий привіт. Тільки не пийте з ним, бо міри він не знає, а гостей, таких дрібних, як ми, полюбляє. Те, що ви знайдете у скарбниці міста – таємниця. Таким недоміркам, як ви, я її не відкрию. А тепер вимітайтеся звідси к тролям!

З тим і пішли Квід Солома та його супутник Урт Камінь.

Страницы: 1 2 3 4

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *