* * *

Шлях мав бути довгим. Знаходячись на півночі Західного Королівства людей, маленькі мандрівники мали дійти до того місця, де Західні Межирічні височини розтинає річка Клян. Враховуючи всі небезпеки, затримки та відпочинок, двом куцям потрібно було йти не менш, як три тижні. Потім ще декілька днів шукати ті печери, де ховався Ак-Хот. Зате краєвиди їм мали відкритися казкові: і зелено-сірі Межирічні височини, і темно-коричневі Низькі гори, і синій Клян, і, звісно, море зеленого степу.

Стежками і стежинами прямували карлики із Квіткового Місяця до Кляну, щоб потім вздовж нього дійти до височин. Вдень вони йшли тільки через степ, серед високої трави, вночі могли не ховатися і сміливо долати милі, розважаючи себе байками та побрехеньками. Вигадувати різні історії куці могли вічно, а розповідати їх так, як розповідали карлики, не міг ніхто.

Вночі на десяту ніч мандрівки Квід із Уртом сперечалися про Західне королівство, коли побачили вдалині відблиск місяця у Кляні – могутньої широкої річки, що мчить свої води на південний захід.

– Слухай-но, Урте. Якщо б Захід був таким могутнім та багатим, як ти кажеш, то тут були б плодючі землі, а звідси – і населення більше. А так всі знають, що тут живе чи не вдвічі менше куців та людей, ніж в нас, на Сході.

– Це так. Але королі Заходу завжди були найбагатшими, бо злигалися колись із гномами й знайшли у Спадних горах невичерпні золоті копалини.

– Довбню, то по твоїм же словам не сам Захід багатий, а його володар! Ти багато нашкріб у високих, поки ми тут на Заході вештаємося? – тицьнув Квід пальцем свого товариша у бік.

– Та не дуже… – зітхнув Урт.

– Отож-бо й воно! Тут такі самі злидні, як і в нас.

Останнє село, яке вони пройшли, було за вісім миль позаду, а діло йшло до світанку, коли дрібні мандрівники вирішили зробити привал у долині Кляну. Вони поскидали з плечей свої клунки й дістали свою звичну похідну їжу – в’ялену баранину. Саме те м’ясо для їхніх гострих зубів. Знайшовши неподалік струмочок, куці наповнили свої міхи водою, бо вина в них вже не було.

– Ну, тепер можна й поспати, еге? – запитав сам у себе Квід, моцно відригнувши.

Вони вклалися на траві біля осики, підклавши під голови свої речі й укрилися плащами. Коли стрекотання цвіркунів у їх вухах почало затихати, десь недалеко хруснула гілка. Хтось наближався. Урт скинув ковпака, щоб краще чути, Квід лише підняв голову. У темряві важко було що-небудь роздивитися, але для куців той поступ говорив лише про одне: наближається упир.

– Троляка б їх взяла! – вилаявся Квід, поспіхом збираючи речі.

Тінь вже чітко було видно у десяти людських кроках від куців, коли вони почали тікати. Через кущі та високий бур’ян двійко карликів давали драпака він живого мерця, що шукав собі свіженької крові чи молодого мозку. Втікачі з куців були погані – вони дріботіли своїми короткими ніжками, плутаючись у заростях та власних плащах. Але й переслідувач не був звичайною людиною в повному сенсі цього слова, а відтак і рухи його були вповільнені та незграбні. Упира штовхали вперед тільки спрага й голод. І він міг переслідувати свою здобич аж до самого сходу сонця не втомлюючись.

– От біда! – вигукнув Урт. – Ми ж давно пройшли останнє кладовище. Де ж він узявся, трясця б його забрала?!

Розуміючи, що позбутися упира так просто не вийде, Квід шукав будь-який спосіб залишити його позаду. Вбити його навіть двом карликам буде важко, та й сокири щоб відтяти голову мертв’якові в них не було. Залишалася тільки втеча. Але їхні сили надто швидко вичерпувалися, доки їх переслідував найлютіший ворог, що не знав утоми.

Угледивши вдалині декілька рибальських хатинок та пірс із човнами, Квід зрадів. Ось їхнє спасіння!

– Туди! – вказав на човен Квід.

З останніх сил, буквально волочивши язики по землі, куці побігли до човна. Квід стрибнув за веслами, а Урт став відв’язувати шаланду від причалу. Упир наздоганяв, вигукуючи щось на ходу. Загавкала собака, він миттєво схопив її та скрутив в’язи. Ці секунди стали рятівними для карликів і вони, взявши кожен по веслу, відчалили від пірсу. Упир плюхнувся у воду одразу по шию, та, оскільки плавати мертв’яки не можуть, пішов під воду. Карлики щосили гребли у напрямку середини Кляну, де їх підхопила течія й понесла на південний захід.

– Бодай йому відро вапна в могилу! – побажав наостанок Квід.

* * *

Залишивши човна у декількох милях вниз по течії, карлики зійшли на берег. Там, у невеличкому гаю серед чудернацьких квітів та вогонь-трави, вони вклалися спати. Можливо, вони б і попливли далі Кляном, та всі знають, що куці бояться води, а тим більше – плавання. До того ж надто ризиковано подорожувати вкраденим у людей човном.

Заморені, двійко мандрівників заснули таким міцним сном, що не почули як до них наблизилися люди зі списами. Їх теж було двоє і один з них розбурхав древком Урта. Той схопився на ноги і розбудив товариша. Налякані й розгублені, куці стояли перед воїнами.

– Що тут робите? – спитав один із ратників.

– Подорожуємо, – відповів Квід.

– На чиїй землі стоїте?

– …на землі славного короля Анастаду.

– Як сюди прибули?

– Пішки, – вигукнув Квід, випереджаючи Урта.

Воїни переглянулися. Один із них вказав на берег.

– Чий то човен?

– Не знаємо, пане зольдате.

– Вас, мерзенні карлики, заарештовано за крадіжку човна у людей! – повідомив один із ратників та зробив крок уперед, аби скрутити Квіда.

– Даруйте… – Урт не встиг завершити, як отримав удар ратищем у сонячне сплетіння і впав долі.

Кущі на околиці галявини несподівано заворушилися і з них вийшов величезний троль. Зростом майже три метри, волохатий та дуже злий, він вирячився на людей і карликів та щось думав своєю крихітною лисою головою. Напевне, обирав, кого з’їсти: двох безпорадних але дрібних куців, чи двох м’ясистих але озброєних чоловіків.

Воїни, ошелешені, забули про затриманих і наставили списи у напрямку троля. Куці роззявили роти і теж застигли, мов статуї. Побачити у цих краях справжнього гірського троля було явищем надто неймовірним як для карликів, так і для місцевих людей. Велетенська істота зробила крок уперед, люто вищирившись. Не втрачаючи часу, куці мерщій розбіглися, таким чином позбавивши троля здобичі, а ратників – полонених.

Люди не стали мірятися силою з велетенським чудовиськом і так само накивали п’ятами. Але дозволити розгулювати тролю біля людських поселень, звісно, вони не могли. А отже, вони неодмінно повернуться з підмогою. Карлики дременули за пагорб на тому боці гаю і причаїлися. Доки троль лютував на галявині і тупав ногами, воїни повернулися у супроводі двох лицарів на конях. Тепер перевага була на боці людей.

Гірський троль, побачивши озброєних вершників, розгнівався ще більше. Прийнявши позу горили, він на чотирьох кінцівках кинувся на витязів. Він встигнув скинути одного з коня, коли в нього влучили три списа. І якщо два майже нічим не зашкодили йому, то третій увійшов чудовиську прямісінько в горлянку. Та здолати такого гіганта одним списом було даремно. Латник, що впав із коня, вже піднявся із обушком у руках і зі всього маху врізав ним тролю по коліні. Велет упав щосили ревучи. Ратники наблизилися занадто рано і один із них потрапив до рук розлюченого троля. Той схопив чоловіка обома руками і стиснув його торс так, що захрустіли кістки.

Куці майже додивилися розправу над тролем, але вчасно згадали про те, що їх заарештовано і хутко спустилися з пагорбу, зникаючи із очей воїнів. Знову несамовитий біг і знову подалі від ворогів. І якщо упир навряд чи буде пам’ятати втечу, то люди – створіння надзвичайно злопам’ятні.

– Розповісти усім Соломам – так не повірять! – переводячи дух, мовив Квід.

– Угу. Це тому, що ти постійно згадуєш тролів, коли лаєшся, – помітив Урт.

– Це що ж таке робиться в Хрестовім світі, коли тролі ходять так далеко від гір?

– Не знаю, – зітхнув Урт.

Через одну ніч вони вийшли до Західних Межирічних височин.

* * *

Подорож тепер швидко втомлювала. До того ж, карликам доводилося постійно переховуватися – страх бути заарештованими примушував подвоїти обережність. Підйоми та спуски нескінченою низкою вкрили їхній шлях до Ак-Хота. Усі села, що траплялися, були непривітними та якимись чужими, не такими, до яких звикли східні куці.

– Песики якісь, – уклав Урт.

– Повбивав би, – додав його товариш, тягнучи за шию гусака, що зростом був чи не такий самий.

Вони перетнули межу крайнього будинку на хуторі та йшли зі здобиччю до лісу за балкою. Їхні припаси закінчилися напередодні, й вони завітали вночі до найближчого поселення. Вбачивши куцячу мітку біля одного із дворів, вони завбачливо минули ту хату. Бо під нею жили такі ж самі карлики. Красти у їхніх людей означало красти у них самих, і це б неодмінно призвело б до конфлікту. А через дві господи вони знайшли невеликий, але багатий двір з низькою хатинкою і такими ж низькими господарчими спорудами з глини, вкритими очеретом. Квід подумав, що там живуть «песики» – так звані «свійські» карлики, що жили серед людей.

– А мо’ ще щось візьмемо. Гріх у песика не забрати, – запропонував Квід.

– Дурні якісь створіння. Кажуть, песики – справжні друзі людей.

Цей каламбур розвеселив Квіда. Урт зрозумів, що він сказав тільки після того, як Квід почав реготати. Розмова про «приручених куців» продовжилася під тріскіт вогнища, на якому смажився гусак. Карлики забрели в глухий ліс і знайшли там невелику галявину, де збиралися переночувати.

– А ще про Помпуса знаєш? – запитав Квід.

– Ні, хто то?

– Був такий песик при дворі східняка Біора Окатого. Блазень. Смішив свого пана та увесь його послід і придворних. Значить, навчився він бринькати на якійсь гуслі, і нумо перед королем грати та виспівувати. Наших пісень. Уявляєш? Про свободу і вітер в полі. А той, напивсь і нумо лоскотати песика своїм мечем. Долоскотав до того, що Помпус перднув, гикнув та й помер.

– Ги-ги. А оці, бродячі… як їх, трясця?

– Таланти? О, це взагалі казна що. Вони нібито й вільні, та без прізвищ і при господарях. Та я б з ними бражку не пив би, – уклав Квід.

– Я теж.

Повечерявши, куці вклалися спати. Прохолодна літня ніч швидко проковтнула вуглі, що недавно були багаттям, і пітьма поглинула галявину, на якій зупинилися на ночівлю карлики. Ніщо не тривожило їх безпечний сон окрім стрекоту комах та нічних пісень якогось місцевого птаху.

* * *

Коли сонце тільки визирнуло на сході, карлики вже були готові продовжити свій похід. Вони планували повернути на південь, аби знову наблизитися до Кляну і вздовж річки йти далі. За підрахунками Квіда, попереду було ще тиждень мандрівки, доки їх дрібні ніжки принесуть до Низьких гір. Там, де Межирічні височини переходять в узгір’я, а те, в свою чергу дереться в Низькі гори, у скелях є печери, в яких колись жили кротові гноми.

Кажуть, що ще до Війни Хрестового світу багато гномів полишили свої поселення в цих скелях і в цьому районі Низьких гір, вичерпавши всі ресурси. Але, напевне, знайдуться й такі, що будуть розповідати, про те, як там з’являються нові містечка працьовитих підземних жителів. Як би там не було, єдиними, не рахуючи людей, ворогами, що могли зустрітися в тій місцевості були тролі. Та й ті жили в самісіньких горах. А веселий нарід гномів відносився до куців добре.

Тож, зі своїми клунками та похідними палицями Квід з Уртом бадьоро крокували вгору-вниз по височинам та ярам, не зустрічаючи на своєму шляху нікого, окрім диких тварин. Вкотре розмова велася навколо казкових скарбів, нібито залишених у гном’ячому місті Ак-Хот.

– Мої куценята будуть срати в золоті горщики, – запевняв Урта Квід.

– Чудово! Але звідки ти напевне можеш знати про те, що тебе чекає в кинутому місті? – запитав його товариш.

– Дурна твоя голова! Там може і не буде золотих горщиків, я кажу образно. Але золото там таки є!

– Звісно, що є. Та на місці гномів, я би не лишав його там, коли забирався геть із Ак-Хоту.

– Я думав про це, Каменюко. Але послухай мене. По-перше, дорогу до кинутого міста знає не так вже й багато живих. По-друге, якщо гноми втекли звідти так раптово й без вороття, то, напевне, були на те причини. І вони не думали про те, як вивезти звідти свої скарби. А отже, я впевнений, що там не тільки міська скарбниця набита дорогоцінностями, а й у домівках гномів є що брати.

– Значить, щось так налякало бородатих, що вони тікали звідти, аж гай шумів? – припустив Урт.

– Я схильний думати, що не налякало. В них не було іншого виходу. Мабуть, на їхнє місто чекала катастрофа. Ти ж знаєш, гори – це майже стовідсоткові землетруси. І хтозна, якої сили буде наступний.

– Тобто, ти вважаєш, що гноми злякалися землетрусу і назавжди кинули своє місто? Ой, мало віриться.

– Може і не землетрус. Що ми знаємо про гори, скелі та печери? Нічогісінько. А вони знають!

Урт з самого початку сумнівався в успіху їх підприємства, а враховуючи всі ті пригоди, часто небезпечні, що їм траплялися на шляху до Ак-Хоту, він взагалі вважав похід недоцільним. Але він був найпершим, хто захотів піти разом із Квідом. Тому він мовчки слухав про золоті гори та казкові багатства кинутого міста. А ще зміцнювався в думці про те, що в кінці їхнього шляху на них чекає велика небезпека.

Під вечір карлики підійшли впритул до села «підгорних спадників», як називали себе ці люди. Після цього оселища, яке стояло на невеличкій річці, людських поселень на їхньому шляху могло і не бути, тому двійко куців зупинилися неподалік, щоб уночі заготувати собі припасів у дорогу. Село мало красномовну назву Торбина, а місцеві пастухи були типовими західняками – заощадливими, прямолінійними та говіркими.

Для голодних карликів не було різниці, в кого забирати харчі – у східняків чи західняків, тому вони не вагаючись вночі вийшли на промисел. Як завжди, Квід поліз до багатого на перший погляд хазяйства, а Урт залишився його чекати за тином. Місяць розтинав своїм рогом ковдру хмар і допомагав Квідові орієнтуватися в темряві. Все пішло шкереберть вже з самого початку: злодія почув пес. Здоровий і голосистий, він підняв тривогу. Квідові довелося впасти на землю і заповзти у бур’ян, щоб його не могли помітити господарі, які вийшли на ганок.

– Хто тут? – пролунав голос хазяїна.

Пес йому відповів, та даремно було чекати від людини того, що вона зрозуміє блохастого. Квід тихо лежав і чекав. Він чув, як чоловік вийшов у двір і пройшов поруч. Заглянув до комори, до худоби та й пішов геть. Карлик ще полежав годину, а потім поповз до льоху, викопаного біля хати. Витягши звідти торбину з овочами та вином, Квід поліз до птиці. Собака знов загавкав і цього разу господар був швидшим, ніж минулого разу: він вискочив із хати з сокирою і схопив Квіда на гарячому.

– Давненько до нас дрібнота не залазила! Я ж тобі дам!

Кинувши сокиру, чоловік узяв ціпок, і, тримаючи карлика однією рукою, почав гамселити його іншою. Квід верещав і кликав на допомогу, та вирватися із рук сильного чоловіка було неможливо. Отримуючи міцні удари палицею, злодюжка пригадав усі прокльони і брудну лайку, які знав. Це, в свою чергу, ще більше розлютило західняка, і він вирішив кинути карлика до льоху, зв’язавши тому руки й ноги.

– Завтра побачимо, що ти будеш проклинати, коли тобі руки відрубають, а то ще й язика відріжуть на сільському ярмарку! – гримнув чоловік, навалюючи на дверцята льоху величезну каменюку.

Опинившись у цілковитій темряві, Квід трохи заспокоївся. Тіло гуділо, а горло боліло після несамовитих криків. Карлик зціпив зуби з відчаю: на нього чекало досить швидке судилище. В цих краях, як і всюди на Заході, крадіжка каралася відтинанням кистей. Він вже уявляв, з якою радістю ці мерзенні люди будуть знущатися над звичайним голодним карликом. І ще раз прокляв усю родину чоловіка, що його впіймав, аж до сьомого коліна.

Згадавши про Урта, Квід лише посміхнувся. Він був упевнений, що цей боягузливий куць вже за декілька миль звідси. Принаймні, сам Квід так би й зробив. І тут він став картати себе за те, що завжди красти ходив особисто. Просто Солома не довіряв своєму товаришу, – виправдовувалась якась частина його свідомості. Що не кажи, а краще б тут був пришелепкуватий Урт, якому не потрібні скарби Ак-Хота, думав Квід.

Минуло не менше години, а напруження все ще не давало заснути невтішному карлику. І тоді він почув, як ззовні щось шкребеться. Акуратно, ритмічно і наполегливо. Прислухавшись, Квід зрозумів, що камінь на дверцятах льоху поволі пересувається. Тихо, обережно, але він рухається. Через деякий час ворушіння припинилося, а потім почалося знову. Збігали хвилини, лоб у Квіда спітнів незважаючи на холод, який стояв у льосі. Надія на порятунок зайняла всі його думки. І якби карлики вірили в якихось богів по-справжньому, то зараз він би неодмінно молився б.

Врешті-решт дверцята нагорі відчинилися і на фоні нічного неба з’явився силует. Його розміри і кумедний каптур у формі ковпака, говорили про те, що то був Урт. Квід полегшено зітхнув, коли його товариш прошепотів:

– Квіде, ти живий?

Той мовчав, бо з рота в нього стирчала брудна ганчірка, якою хазяїн затулив карликові пельку. Урт обережно спустився і в темряві намацав Квіда. Зі словами «Чшш, тихенько» Урт обережно вийняв матерію і підніс до спраглих вуст товариша бурдюк з водою. Куць пив, доки цівки не потекли по краям рота.

– Де тебе тролі носили, трясця твоїй матері? Розв’яжи мене мерщій! – були перші слова Квіда.

Коли з мотузками було покінчено, карлики так само тихо вилізли з льоху і пішли геть, дякуючи долю, що пес не прокинувся і не викрив їхню втечу. До світанку залишалось зовсім небагато часу, і вони мали поспішати. Звісно, харчів вони так і не набрали і тепер мали сподіватися лише на щасливий випадок та ягоди, які могли зустрітися їм в цій місцині.

Побитий Квід та переляканий Урт тікали з села, рятуючи свої життя від суду західних вівчарів.