* * *

Дякувати гному, куць вирушив у дорогу з повним клунком припасів та повним міхом елю. Вторгувавши у господаря хутро лисиці, Квід прикріпив його до плащу на комір, аби було тепліше у горах. За словами Саулаума, до кинутого міста було два ні переходу, але, враховуючи здатність гномів пересуватися горами, для куців це було не менш, як три доби.

На старому тракті, яким вже давно ніхто не пересувався, вони попрощалися і далі Квід мав іти сам. В принципі, це його не бентежило – боятися було нікого, окрім гірських тролів та змій. І якщо вірогідність зустріти перших була досить малою, на переконання Саулаума, то небезпека від других була відчутною. Єдиним застереженням від старого гнома було те, що в жодному разі не можна було сходити зі шляху, навіть зупиняючись на ночівлю.

Дорога хоч і була давньою та занедбаною, проте по ній і досі можна було їхати підводою по коліям для коліс. Працьовиті й талановиті будівельники, що прокладали  дорогу (а це були, звісно, кротові гноми), постаралися, аби тракт був надійним і довговічним. Вимощена камінням, яке було підігнане майже ідеально, вона давала змогу роз’їхатися двом екіпажам людей. За десятки років жодне деревце не проросло на ній, хоча обабіч здіймалися досить високі кущі.

Квід ішов попід Низькими горами на північ і в подумках оцінював величину знайденого в Ак-Хоті скарбу. Він ні на мить не сумнівався у тому, що на нього чекають золото та інші коштовності. Ні поведінка старого гнома, ані втрата товариша не похитнули його міцну віру в перемогу. Здавалося, єдине, що його дійсно бентежило, то це те, як він буде переправляти скарби додому. Саулаум на обіцянку Квіда відплатити за гостинність скарбами Ак-Хоту тільки помахав головою, даючи зрозуміти, що йому нічого не потрібно з кинутого міста.

Не забиваючи голову дурними гном’ячими забобонами, карлик прямував до своєї цілі, розважаючи себе негучним співом про вільне життя та птаха в небі. Все складалося чудово: мандрівка завершувалася, ділитися скарбами було ні з ким, а усілякі балачки про таємниці й небезпеку кинутого міста виявилися байками. До того ж, у нього були харчі, яких вистачить на п’ять днів, і трохи елю для розваги у ночах без багаття.

– Най сонце більше за ці гори не сяде, якщо я пив кращого елю на Заході, – сказав Квід, помітивши вранці через три дні попереду ущелину Тор-Тор.

Колись там текла річка Зміївка, що впадала у Тітс, який, в свою чергу, живив Клян. Та річка вже давно пересохла, і ущелина слугувала одними з воріт у Західний ліс через Низькі гори. Все, що знав про Тор-Тор східний куць, так це те, що тут іноді прокладають собі шлях на Захід люди, які живуть на Межирічних височинах між Тітсом та Кляном. Інші користувалися більш перевіреними перевалами через Низькі гори.

І ось, Тор-Тор була перед ним.

Там, де колись протікала Зміївка, залишилось лише сухе русло. Його чатували круті схили Низьких гір – скелястих та металево-сірих. Дорога йшла далі попід горами і лише давала невеликий паросток, стежину до ущелини. Квід завернув до Тор-Тору і пошкутильгав далі. Ноги його боліли і кровоточили, бо взуття не було розраховане на такі дальні переходи. Втім, у карлика вистачало сил на останній ривок. От тільки поки він дійшов до ущелини, вже насунувся вечір і шукати тепер вхід до Ак-Хоту було важко. А тим більше не було й мови, щоб зайти у місто. Квід відчайдушно боровся зі своїм нетерпінням і тихо проклинав усіх гномів, гори і бісове взуття.

Він ішов, доки не стемніло повністю і зорями не розродилося небо. Здавалося, він вже бачив на північному схилі щось схоже не здоровенну арку, але підійти ближче було страшно та й ноги вже не несли. Тому куць вирішив добряче відпочити перед наступним днем, який обіцяв бути найкращим у його житті. Так він і заснув у густих кущах з думками про багатство і розкіш.

Сонце заглянуло в ущелину вже коли Квід прокинувся і добряче поїв. Карлик сидів і дивився на вхід до Ак-Хоту. Він збирався з думками та боровся зі страхом. З самого ранку він готував основу для факелів – просякнув тканину в маслі та приготував три держака. Вистачило б і двох, та завбачливий куць вирішив зробити запасний. Квід був готовий до подорожі вглиб Ак-Хоту, але не був готовий до можливої небезпеки, що на нього чекала у печерах. Тут би зарадив Урт, якби він був живий. Він би пішов попереду, а Квід залишався б у відносній безпеці. Але Урт став сніданком чи обідом для тролів чи ще когось.

Залишивши свій ціпок, Квід вирушив вперед до входу в печерне місто гномів. Замість палиці він тримав ще не запаленого факела і йшов з ним, наче з мечем в правиці. Колії в дорозі до Ак-Хоту з часом засипало камінцями, бо ніхто не обслуговував шляхів міста. Квід обережно ступав по камінню, арка попереду все збільшувалася і наче відкривала свою чорну пащу, готуючись проковтнути дрібного мандрівника. Ще крок, і Квід став перед самим входом.

Тут колись були ворота – велетенські, потрібно сказати, ворота, як на гномів. Зараз залишилася лише витесана в породі арка з гном’ячими письменами і малюнками. Як все-таки швидко будь-яка краса марнується, коли про неї не турбуються хоча б рік, – подумав Квід. Він добре роздивився вхід до міста і не знайшов жодних слідів тролів чи ще когось. Це було і добре, і зле одночасно. Добре, тому що йому не доведеться тікати від гірських тролів, що неодмінно захочуть ним поласувати. А зле, тому що якщо навіть тролі тримаються подалі від цієї місцини, то що ж тоді чекає на маленького куця?

Запаливши факел ззовні, Квід рушив всередину. Кожен його крок відлунювався у темному довгому коридорі, який спускався донизу. Навколо були майстерно витесані стіни. Стало холодно і карлик натягнув капюшон. Вперше в житті він був у гном’ячому місті. Він звик до гномів, що возили свої товари по всьому світу, звик до їх напівкочового способу життя, а тут він побачив абсолютно інше. Велична архітектура, майстерність, якій не було рівних у Хрестовому світі. Дивина та й годі.

Коридор привів його до внутрішньої площі міста. Це була величезна печера, і світоч не міг осягнути її велетенських розмірів. Темрява і тиша тиснули на карлика і в його душу почали заповзати жах і тривога. Серце калатало, немов намагалося вискочити з грудей.

– Ов-ва, – тільки і зміг сказати Квід.

Посеред площі стояла ратуша. Там збиралися містяни аби приймати рішення по будь-яким справам Ак-Хоту. Зараз вона була порожня і викликала тільки жаль. Скарбниця міста, скоріш за все, мала бути у підвалах ратуші, й Квід зайшов у будівлю, відшукуючи хід у підземелля. Довго блукати не довелось, і масивні дубові двері, що лежали на плитах і за якими вочевидь були східці вниз, постали перед карликом. Колись їх охороняли і вони були під замком, але зараз їх можна було відкрити без перешкод. Аби тільки вистачило сил.

Коли карлик спустився до скарбниці, він все ще мав надію, що зможе знайти тут казкові гном’ячі багатства. Хоча й розумів, що якщо двері сюди відкриті, то тут вже побували всі, хто хотів. Приміщення було невеликим і повним скринь, глечиків, лантухів та діжок. Все було старанно розставлено по своїх місцях, і Квід подумав, що якщо б тут були мародери, то все було б перевернуто догори дригом. Він підійшов до найбільшої скрині, яка стояла посеред скарбниці, переклав факел у ліву руку, а правицею відчинив кришку.

– Що? – голос Квіда пролунав дуже гучно.

По закутках скарбниці почали спалахувати факели. Їх тримали куці. Квід, вражений, опустив кришку скрині й почав задкувати, озираючись на всі боки. Але він був оточений. Кільце з карликів із світочами у руках повільно стискалося.

– Камінь, – відповів на питання Квіда голос карлика. – А ти думав, що?

До Соломи наближався поважний куць, поряд із ним з факелом у руці йшов ніхто інший, як Урт. В Квіда відвисла щелепа.

– Ти думав, тут буде купа золота? Ти гадав, гноми насправді такі дурні, що залишать своє місто зі всіма його скарбами? – знущався над Соломою головний серед цих куців.

– Я… – намагався щось сказати Квід.

– Не треба слів. Ти знаєш, хто я?

– Ні.

Карлик оглянув свою свиту і підніс підборіддя.

– Я – Масн, онук Величного Сванга. А це хто, знаєш? – кинув на Урта поважний куць.

– Це Урт.

– Так, це Урт. На прізвисько Камінь, який ішов з тобою з Варених шкур аж до самих Низьких гір і якого ти полишив у біді, рятуючи своє мізерне і нікчемне життя, – пояснив Масн і додав: – І який окрім усього є моїм сином.

На останніх словах Квід завмер. Урт? Нащадок Сванга? Неможливо!

– Бачу, ти здивований, Солома? Ти був менше здивований, коли Урт разом з іншими куцями нагадували тобі про дитячу казочку під назвою Ак-Хот. Ти завжди думав, що ти розумніший за інших, еге ж?

Квід зціпив зуби. Масн тим часом продовжував:

– Хвельт навіть тобі загадку задав. Тут справжній розумний куць здогадався б, що має на увазі старий хитрий карлик, коли питає про камінь. То ти тепер зрозумів, Квіде, в чому полягала таємниця Хвельта?

Квід опустив голову, розуміючи, що все, про що він мріяв, виявилося мильною бульбашкою.

– Таємниця в тому, що усе багатство Ак-Хота – це голе каміння. Гноми залишили по собі лише каменюки? – припустив Квід. – То для чого ж мене переконували піти в таку далечінь?

Масн вищирився. Його сточені трикутні зуби блиснули у світлі факелу.

– По-перше, аби провчити тебе як слід. Занадто ти був самовпевнений, вважаючи інших дурнішими за себе. А по-друге, Уртові було занадто небезпечно подорожувати самому. А його час прийшов, і він потрібен мені. Тебе обдурили, та й зі смаком. Дурним виявився ти, носатий!

Квід зиркнув на Урта. А Масн продовжував:

– Але ти схибив. Ти зрадив свого товариша. Після того, як він тебе врятував, ти залишив його на вірну смерть. І жодної миті не жалкував про це. Тому що Урт тобі був потрібен лише до того, як ти знайдеш це містечко. Тепер тебе буде покарано. Знаєш як?

Квід почав нервувати і озиратися на всі боки. Він гадав, що його заб’ють тут із помсти цей вельможний куць і його посіпаки. Але зброї при них карлик не помітив.

– Ти дізнаєшся, чому Ак-Хот полишили гноми. Мо охром. Ти побачиш. О, ти все зрозумієш.

Один за одним куці разом із Масном і Уртом почали підійматися сходами геть зі скарбниці. Двоє карликів, що залишилися поряд із Квідом, почали сунути величезну скриню із каменюкою всередині з місця. Тепер Квід побачив, що важелезна скриня стояла на глибокій норі. Він стояв зі своїм факелом перед ямою, а куці вийшли зі скарбниці й зачинили важкі двері.

І тоді він побачив першу, жахливо товсту земляну змію, яка вилазила з глибини…

29.08.2017