Alex
Алекс

Таємниця Хвельта

фото: medievalists.net

* * *

Торбина залишилася далеко позаду, коли двоє карликів прийшли до того повороту Кляну, навпроти якого височіла одинока скеля з березою. То був знак повертати на північ, аби дістатися до Саулаума, гнома, який детально розповість про шлях до Ак-Хоту. Вітер колихав море трави понад річкою, а над головами кружляли річкові чайки. Двоє карликів стояли понад крутим берегом і милувалися заходом сонця. Ліворуч котив свої хвилі могутній Клян, і повертав на південь, праворуч вдалині можна було розгледіти Низькі гори, та все ті ж Межирічні височини, що передували їм.

– Де ти стільки прокльонів вивчив, Квіде?

– Га?

– Ти так багато верещав на того західняка, я аж рота відкрив, – пояснив Урт.

– А-а-а, в мене була напрочуд талановита вчителька. Моя баба із Мухоморів. Та я й половини всього не пам’ятаю, що вона говорила. Її звали Бланета Чорноязика. Аби їй сто бісів у печінку!

– Вона б тобою пишалася, – всміхнувся Урт.

Подорожувати вночі тепер не було сенсу – ховатися було вже непотрібно, тому куці шукали собі притулок у гаю чи підліску десь поруч. Голодні і спраглі, мандрівники рушили на північний захід, віддаляючись від своєрідного дороговказу. Попереду стояв ліс – темний і мовчазний. Урт з Квідом збирали по дорозі вогонь-траву та сухі гілки для багаття. Ласувати сьогодні їм було нічим – усі припаси вже давно були з’їдені, а брати їх було ніде. Лишалося сподіватися тільки на ягоди та корінці у лісі.

– Не подобається мені цей ліс, – бурчав Урт.

– Що таке?

– Аби на вовків не натрапити…

– Ага, чи вовкулак.

– Перевертні дотримуються правил, – невпевнено почав Камінь.

– Їсти тільки дичину та не нападати на людей? – уточнив Квід.

– Еге ж.

– Відкрий очі, дрібното! По-перше, ми – не люди. По-друге, ми хтозна де, у таких лісах мало хто дотримуватиметься правил. Хоча є і добра новина: якщо тут неподалеку гноми, то вовкулак у лісі немає. Всі знають, що перевертні товаришують з гномами. І на їхню територію не заходять.

– Так це ж ліс. Тут гномів немає.

– А полюють гноми по-твоєму, де? В печерах?

Урт не знайшов, що сказати, але все-таки його щось бентежило. Щось у цьому лісі було не так. Проте карлики знайшли затишну галявинку, якраз для таких невеликих істот, як вони, і заходилися розпалювати багаття. У них була ціла ніч щоб обговорити і перевертнів з гномами, і майбутню зустріч з Саулаумом, веселим старим гномом. А ще про те, як вони залишили з носом людей – спершу втікши від ратників, а потім від дурних вівчарів. Десь у лісі кричав сич та було чути, як од вітру хитаються та скриплять старі високі сосни. Кожен шерех відлунювався у серцях пильних карликів, що говорили про різні жахіття.

– От ти такий розумний, Квіде. А от розкажи мені, чому спадники не селяться по той бік  Низьких гір?

– Телепень! Там Спадний ліс, і в ньому живуть лісові ельфи. Люди не живуть з ельфами. Бо ельфи їх повигонили з лісів.

– То що, Спадний ліс тягнеться аж до самого моря?

– Так. І там всюди самі лісові ельфи. Плигають по деревах та стріляють зі своїх луків по всіляким дурням, що заблукали в їх землях.

Якраз після цих слів десь неподалік у лісі хруснула гілка. Карлики повернули голову в той бік, звідки було чутно звук. На мить їм здалося, що у лісі затихло, і навіть гілки у багатті перестали тріщати. Обидва куці затамували подих і чекали. Або ж звук повториться, або то було якесь необережне звірятко і воно налякане ще більше, ніж вони.

Та тепер вже хруснуло трохи лівіше і ближче. А коли стало виразно чути тупіт чи то лап, чи то ніг, карлики схопили свій бідний крам і з усіх ніг побігли геть у протилежний бік. Попереду – Урт, за ним – Квід, вони в черговий раз тікали серед ночі від небезпеки. Бігти через ліс було важко, і кожен з них декілька разів перечіпався й падав. Насилу помічаючи дерева, куці шумно, але мовчки заглиблювалися в хащу, аж доки з гучним тріскотом Урт не втрапив у яму. Квід ледве встиг змінити напрям і тільки почув стогін товариша, як…

…не роздумуючи ні секунди помчав далі. Він все біг і біг, залишаючи позаду вовчу яму, з Уртом, який в неї втрапив, полишаючи позаду таємних переслідувачів. Біг, доки репнувся через товсте коріння і покотився до якоїсь западини. Там свідомість залишила Квіда.

Він прокинувся, коли світанок прийшов до лісу разом із туманом. Під купою вологого листя Квід лежав на дні яру посеред лісу, по ньому лазили якісь комахи. Він поворушив однією рукою, іншою, потім ногами, і з полегшенням впевнився, що залишився цілим. Квід підвівся і озирнувся навкруги. Нічого окрім гілок, опалого листя та коренів дерев, що стирчали обабіч яру. Поряд лежав наплічник. Ноги боліли, спина стогнала, а долоні були пошкрябані. Він намагався пригадати, як тут опинився і зрозумів, що йому дивом вдалося врятуватися від переслідувачів, втративши, правда, свого супутника.

Жодного бажання йти і шукати Урта в куця не було. Скоріше за все, він загинув у вовчій ямі. У Квіда навіть і в думках не було повертатися назад і спробувати віднайти свого друга. Обтрусивши бруд та пил і, визначивши, де сонце, карлик пішов на північний захід якраз уздовж яру. Квід втратив свій ціпок там, на галявині, тому першим ділом виламав собі нового, довшого і міцнішого. Він дуже боявся потрапити до такої ж пастки, де залишився Урт, і тицяв тим ціпком попереду.

– От і вхопили тебе тролі! – гарячкував Квід з приводу Урта.

Як не дивно, при світлі дня карлик зовсім не думав про те, що на нього можуть чекати якісь дикі звірі. Страшно було вночі, а от коли промені сонця прорізають крони високих дерев, то вже не страшно. Знайшовши струмок, куць напився і наповнив свій міх. За його підрахунками, до вечора він мав вийти на узгір’я, що притулилося до гори Свиняча Морда. А це вже недалеко від гори Квітковий бутон, під якою жив Саулаум. Якщо Квідові пощастить, він натрапить на мисливський загін гномів і йому дадуть поїсти та проведуть до старого вілюдника. Але це якщо пощастить. Щось підказувало куцю, що навкруги в десятки миль немає жодного гном’ячого поселення. Хто ж тоді робить у лісі вовчі ями? Можливо, Саулаум?

* * *

У веселого старого гнома було затишно, Квід ніколи й подумати не міг, що так можна було обладнати печеру. Сам Саулаум довго працював над своєю домівкою, а затишок йому допомагала влаштовувати дружина, доволі симпатична гномиха. Їхні обопільні зусилля призвели до появи видовбаної великої кімнати в глибині печери, серед якої були поставлені меблі: стіл і крісла з граніту, чотири ліжка з дерева – двоє для господарів та двоє для гостей; розставлено скрині, витесані в породі полиці, зліплено чудовий камін. Розмаїття хутра в печері та зброї говорило про те, що Саулаум – ще той мисливець. Сидячи на одному з крісел за столом навпроти господаря, Квід потягував ель із дерев’яної кружки і, вітаючи гостинність гномів, розсипався у компліментах:

– За що я вас люблю, так це за чудовий смак і гостинність! А ще, – карлик підморгнув, – за те, що столи у вас невисокі.

Старий гном зареготав і, випивши свій ель, вдарив кружкою по столі. Господиня підійшла, забрала кухоль та пішла до діжки набрати нової порції духмяного напою.

– Але, таки трохи вище за ваші столи, еге ж, куці? – пожартував у відповідь Саулаум, натякаючи на те, що гноми були майже вдвічі більші зростом  (а подекуди досягали неймовірних трьох ліктів).

Квід оцінив гумор поважного гнома та посміхнувся.

– То що ж тебе занесло в наші краї, пане Квіде, та ще й самого? – запитав господар у гостя.

– Як я вже казав, шановний Саулаум, дорогу до вас мені підказав Хвельт Забудькуватий, що з Квіткового Місяця. А йшов я не сам, та друг мій втрапив у якусь халепу, я його загубив, – збрехав Квід.

– О-о-о, так! Пам’ятаю цього карлика. Він і досі зі своєю страшною бабою живе? – Саулаум проігнорував слова про супутника.

– Здається, так.

– Цей куць знає все! А скільки ми з ним випили, аби ж ти знав!

Саулаум був щасливий, що до нього завітав хоч якийсь гість і зараз він був готовий розповісти Квідові все, що завгодно. Але тільки після добрячого застілля. Подразнивши шлунки елем, гном із карликом розпочали снідати. Квід був настільки голодним, що спершу накинувся на їжу мов дикий звір. Помітивши це, господиня підкладала рябчиків та свіжі коржі, не забуваючи оновляти кухоль із елем. У гномів вважалося, що гостя слід добре нагодувати та напоїти, дати відпочити, а потім вже переходити до справ. Оскільки деякі гноми полюбляли багато випити, то застілля тривало увесь день і тільки наступного ранку можна було обговорювати з ними щось серйозне.

Квід це знав, тому їв більше, аніж пив. Пузатий сивий гном вливав у себе ель і не забував закусювати, безупинно реготав та випускав гази у різний спосіб. Його історії були іноді смішними, а іноді просто нагадували казки. Та він все розповідав і розповідав, а Квід слухав і слухав. Вже перебуваючи у стані, коли ноги ледь тримали, а голова була ще здатна думати, Саулаум повів Квіда у «потаємний лаз», який веде до приватної копальні. Там, за словами Саулаума, було стільки солі, що вистачить на декілька сімей. Тому він постійно повторював, що покличе сюди інших гномів чи родичів, аби заселити ці печери та заснувати справжнє місто. Звісно, це були лише п’яні балачки і жоден тверезий гном ні за що не поділився б такою копальнею з іншими. Та Квіду було це не цікаво. Його думки були далі – у Ак-Хоті.

Наступного ранку їх розбудила господиня і покликала на сніданок. Квід виліз з-під теплих шкур у прохолоду печери і спершу попросив напитися. Холодна вода зі струмка була неперевершеною, а приємний запах рагу лоскотав довгий ніс куця. Саулаум прокинувся не в гуморі й доки не загасив полум’я у горлянці свіженькою бражкою, ні з ким не балакав. Зібравшись за столом, гноми і карлик взялися торохкотіти ложками об миски, ласуючи овочами з м’ясом. Якось сама собою почалася розмова, і поступово перейшли до основної теми – мети візиту карлика у західні краї під Низькими горами.

– Я хотів би почути від вас, шановний пане Саулаум, про Ак-Хот, – сказав Квід, витираючи рота рукавом.

Старий гном насупився спочатку, потім глянув на дружину і відповів:

– Ти йшов збіса багатющу купу миль, аби послухати про кинуте нікчемне місто?

– Саме так.

– Що саме ти хотів почути?

– Де воно знаходиться і чи правда, що гноми полишили його похапцем, кинувши все, як було?

– Правда. Та що вони могли там залишити? Даремний непотріб? Гноми виснажили всі копальні міста й були такі.

– Але ж вони могли за певний час зрозуміти, що ресурси закінчуються та й потихеньку перебиратися деінде?

– Могли.

Гном замовчав і було видно, що продовжувати він не хоче. Була якась у тому таємниця, чому його одноплемінники так швидко втекли. І, скоріш за все, жоден у світі гном про це не зізнається. Та й залишилось таких, що могли б про це щось сказати, замало. Зрозумівши, що з Саулаума не витягти нічого більше, Квід запитав:

– Чи можете ви мені розповісти, як туди потрапити?

– Мо охром, – відповів старий по-гном’ячи.

Саулаум пообіцяв провести карлика до старої дороги попід самими горами. Тим шляхом Квід мав вийти в ущелину Тор-Тор, на північному схилі якої й знаходився вхід до кинутого міста.

Якщо вам сподобався чи став у нагоді текст, ви завжди можете віддячити! На каву

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*