Alex
Алекс

Той, що прийшов уночі

* * *

Вони поспішали додому. Віка відчувала невимовний жах і не могла зрозуміти, що могло стати його причиною. Мимоволі по щокам текли сльози. А Руслан не міг зрозуміти, в чому ж справа. Він міцно тримав дружину й мовчав. Чомусь було зрозуміло, що слова зараз нічого не вирішують. І тільки одна мета – якнайшвидше повернутися додому. Заспокоїти Віку і забути про те, що з нею коїлось.

Шлях туди був нестерпно довгим. Здавалося, вони йшли здалеку і до будинку – довгі кілометри. Материне серце калатало в грудях, і Віка чимдуж стискала руку чоловіка. Ось і подвір’я, ось і під’їзд. У вікнах на першому поверсі так само темно. Як  повинно бути. Віконце на кухні так само трохи відчинене, у дитячій – теж. Все начебто нормально. Трохи заспокоїлася.

Ключ буденно повернувся в замку, і Руслан відчинив двері. Пітьму розігнав «клац» вимикача у коридорі. Роззувшись, Віка побігла до кухні перевіряти, чи не відкриті газ чи вода. Руслан пішов одразу до кімнати Василька. Відчинив двері та ввімкнув світло. Моментально відчув важкий запах крові та випорожнень, волосся на голові заворушилося.

– Все в порядку, Русланчик. Як… – не встигла договорити Віка, заходячи до дитячої кімнати.

Те, що вона побачила, вмить збило полегшення, яке в неї з’явилося після відвідин кухні.

Кров і бруд. Запах крові й нутрощів. Ліжко, на якому лежало понівечене тільце їхнього сина. В незрозумілій – поламаній – позі голе тіло. Блискуче, наче у пластмасової ляльки. Обмотане кишками, обкладене цими тельбухами у безмежному морі крові, яке встигла увібрати постільна білизна. Відкритий у застиглому криці рот без зубів з доріжками майже чорної крові. Вичавлені очі у зяючих дірках.

Руслана знудило, а Віка повільно підійшла до сина і простягнула руки до нього, не розуміючи ще, що він замордований в нестерпних муках. Сльози мов горох котилися по обличчю, але жодного звука не зірвалося з її вуст. Нібито зрозумівши, що брати його на руки марно, жінка опустилася на коліна й поклала голову на постіль. Її тіло здригалося. Оговтавшись, Руслан підійшов до неї і обійняв. Вони плакали разом – він гучно й натужно, вона мовчки, захлинаючись.

Поліція і «швидка» приїхали майже одночасно. Їхнім очам постала жахлива картина. І жінка з сивиною. І її чоловік з порожніми очима.

* * *

Тіло забрали після того, як експерти зробили свою справу. Залишатися на ніч у будинку, що геть був пронизаний болем, жахом, стражданнями, кров’ю та сльозами, батьки відмовилися. Руслана разом із Вікою поселили у готелі й поставили на всякий випадок охорону. Зараз вони були головними підозрюваними.

Все було не на користь батьків. Не було жодного свідчення того, що хтось окрім них побував у кімнаті – двері зламано не було, вікна залишалися причиненими. Судячи з температури тіла, хлопця вбили саме в той час, коли батьки мали б уже бути вдома.

Але не було жодних слідів убивці, а одяг батьків говорив про те, що кров Василька на нього потрапила після його смерті. Справа була надзвичайно важка і мало бути проведено безліч експертиз. Та підозри батькам поки що висунуто не було.

Закони. Вони повсюди. Закони фізики, закони математики, закони поведінки і життя. Їх можна виконувати або ні. Деяких законів ми вимушені дотримуватися, а подекуди – в нас немає іншого вибору. Руслан і Віка опинилися на межі закону. Та єдине, що вони порушили – то те, що залишили дитину вдома без нагляду.

Віку помістили до психіатричної клініки. Вона то впадала в кататонічний стан, то билася в істериці. Її розум не міг сягнути: Василька не просто немає, а його жорстоко вбито. Руслан залишився у своїй біді майже сам. І хоча родичі як могли, допомагали і підтримували його, справжнім товаришем і опорою для нього став алкоголь.

Навіть на похованні сина Руслан був п’яним і мало що розумів. Червоними очима він спостерігав за тим, як маленька труна опускається в яму і його в цьому світі не цікавило нічого. Вже ніщо його не тримало. Чоловік майже не відвідував дружину і не зустрічався з друзями. Покинув доволі престижну роботу і замкнувся у собі. Хоч звинувачень ні йому, ані Віці висунуто й не було, Руслан відчував свою провину і жорстоко картав себе за смерть Василька.

Життя його котилося шкереберть. Вбитий горем батько поставив замок на двері до дитячої кімнати й тільки у стані безпам’ятства заповзав туди й засинав на підлозі біля ліжка сина.

Аж доки однієї ночі він не побачив свого Василька. Дитина стояла на своєму ліжку в чарівному яскравому білому одязі. Він променився, наче сонечко, і наповняв кімнату якимось приємним ароматом. Виглядав малий зовсім живим і здоровим – причесане світле волосся і рожеві щічки. Його голос лунав мов струмочок – спокійно і дзвінко.

Василько попрохав батька зупинитися і подбати про маму. Його мара була така реальна, що Руслан хотів доторкнутися до нього. Але той розчинився у повітрі, сказавши на прощання: «Живи».

Вранці Руслан не одразу згадав про нічний візит. А коли черговий стакан горілки не пішов у горлянку, чоловік задумався. Не могло це бути сном, чи уявою, чи маячнею алкоголіка. Все було занадто реально. І якщо Руслан зазвичай мало чого запам’ятовував із того, що робилося напередодні, то цю ніч він пригадував дуже чітко. Навіть в деталях.

Чоловік прийшов до тями: вимився, поголився, почистив зуби й зачесав волосся, яке вже встигло добряче відрости. Дивлячись на себе у дзеркало, Руслан сказав чи то собі, чи то сину:

– Буду жити.

Якщо вам сподобався чи став у нагоді текст, ви завжди можете віддячити! На каву

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*
*