Глава 2

У своєму кабінеті депутат Василь Мельник полюбляв робити три речі: грати на комп’ютері, тісно спілкуватися із секретаркою та лаяти підлеглих. Цього разу він займався першою улюбленою справою і водночас перемикався на міський форум, щоб написати там щось «пролетарське», революційне, або поставити на місце чергового «свідоміта». Слід зазначити, що на форумі йому було дозволено все. Він особисто знав адміністратора форуму, а модераторам заздалегідь було повідомлено, що є учасники форуму, яких не слід чіпати. Розумієте, це так само, як працівникам ДАІ дають списки автомобілів, яких вони не повинні зупиняти. За таку свободу депутат від компартії давав іноді гроші на розвиток сайту й форуму. Часом він публікував на сайті свої статті, які громили «націоналістичну владу» та розвінчували «міфи» про Голодомор (його улюблена тема) або розповідали про звірства Української повстанської армії.

Був на форумі такий собі povstanec, якого Василь не любив найбільше. Йому декілька разів блокували доступ до форуму, але коли проходив термін блокування, той знову починав досить уміло і розумно дискутувати з депутатом. Зараз його на форумі не було і дуже дивно, що він не відписався у темі про Голодомор.

Василю було 36 років, чоловік невеликого зросту, який вже встиг собі наїсти друге та й третє підборіддя, а також досить помітне черевце. Він носив невелику «троцькістську» борідку і дорогі окуляри, які вкупі з годинником «Жак Лєман» і костюмом, пошитим у обласному центрі, абсолютно відмітали будь-яке відношення до пролетаріату. А якщо ще розглянути його прибутки та, власне, нерухомість і три автомобілі, то взагалі можна забути про комуністичну партію. Він ненавидів усе українське і колись був піонером, і цього вистачило, щоб його взяли у передвиборчі списки КПУ. Правда, довелося зробити один партійний внесок… Але він його вже давно «відбив» і забув про це. Отже, нічого надзвичайного – звичайний депутат міськради.

Його блукання сторінками форуму перервав стук у двері. Це була секретарка Настя. «Ох, яка в неї сьогодні цікава спідниця. Чи не та, на яку я їй дав гроші?» – промайнуло в голові у Василя.

– Василь Трохимович, до Вас Сєнцов проситься, – мовила коханка депутата.

– Ну нехай заходить, мать його так… – була відповідь.

До кабінету зайшов сором’язливий сорокарічний чоловік, помічник депутата Кирила Весняного, з яким приятелював Василь. Він якось незграбно вклонився біля дверей а потім підійшов ближче до депутатського столу.

– Кирило Миколайович просили передати Вам, що раді будуть Вас бачити сьогодні увечері в нього на невеликому бенкеті, – пробурмотів Сєнцов.

– Опа… А на честь чого бенкет? – спитав Василь.

– Доньці пана Весняного запропонував руку і серце один порядний молодий чоловік. Кирило Миколайович радіють з цього приводу і вельми хотіли б поділитися своїми радощами з Вами, Василю Трохимович!

– Облиш свої підлабузницькі слова для буржуазії, твою мать!.. Добре. Передай шановному Кирилу Миколайовичу що я буду обов’язково. На котру годину призначено бенкет?

– На 19.00, пане Мельник, у ресторані «Маріо П’юзо».

– Добре. Я зрозумів. Можеш іти.

Помічник вийшов. Василь, передчуваючи сьогоднішню п’янку, заграв на клавіатурі, мов на піаніно з задоволеним обличчям. Сьогодні був четвер – саме час для грандіозної п’янки! Майже п´ятниця!

Увечері, після того, як заїхав додому і перевдягнувся у свіжий костюм і сорочку, Василь вийшов зі свого будинку та попрямував у ресторан. «Маріо П’юзо» славилося у місті тим, що там збиралися майже виключно «вершки» – влада, бізнес, – сучасні бандити. Тобто назва ресторану дуже підходила для цього місця. Сам заклад знаходився у тому ж кварталі, де жив Василь, за рогом. Йому потрібно було пройти метрів зі сто від свого будинку, повернути, і ще пройти метрів 70 – і він у ресторані. Можна було б під’їхати на машині, але всі знали, де живе шановний пан Василь і ніхто не дивувався, що він приходить пішки. У випадку надзвичайного сп’яніння його саджали у таксі, але це було дуже рідко. От і цього разу він вирішив піти пішки. Це і стало його помилкою.