«У темному кутку»

| 0 |

У темному кутку

Станіслав Солтан

Якщо тепер більшість живе в нелюдських умовах, а меншість розкошує, -
це незабаром закінчиться, має закінчитися.
(з фільму «Устим Кармелюк»)

Глава 1

Осінній дощ прибив пилюку і густо намочив опале жовте листя у місті. Славко їхав на сво­єму старенькому заіржавілому «РАФіку» по залитій дощем дорозі. Старанно оминаючи калюжі, які позбиралися у місцях, де були ями в асфальті, він їхав додому. Закінчилася його нічна зміна на пекарні, і Славко, втомлений повертався до своєї скромної квартири на околиці міста. По радіо як завжди вранці, крутили енергійні «попсові» хіти, він їх слухав автоматично, не вникаючи в сенс. Єдиним плюсом у цих піснях (і взагалі у радіо) було те, що вони хоч якось допомагали не заснути по дорозі додому, а оскільки їхати йому потрібно було через усе місто, радіо в його машині трохи підбадьорювало і відганяло такий бажаний сон.

Музичний калейдоскоп перервався черговим випуском новин. Славко глянув на годин-ник, - сьома ранку. З динаміку журналіст бадьорим голосом знайомив своїх слухачів з місцевими новинами. Славко почув слова «вчера районный комитет КПУ» і зробив гучніше. Журналіст продовжував: «… в очередной раз призвал горожан к бойкоту так называемого Дня памяти жертв Голодомора, чей культ активно насаждается националистическими властями Украины и призван сеять вражду между представителями русской и украинской наций…». Слав­ко зціпив зуби. Він знав, кому належать ці слова. Він точно знав, хто так говорить, чия це ритори­ка. Не було жодного сумніву в тому, що це Василь, заступник секретаря райкому КПУ, депутат міськради і одночасно власник одного з ринків міста.

Перемкнувши передачу, Славко в´їхав у поворот, який вів до його двору. Стара і непривітна дев’ятиповерхівка сумно мокла під осіннім дощем. Халтурна будівля, нашвидкуруч збудована для працівників однієї з місцевих шахт тепер була домівкою для різних прошарків населення, серед яких шахтарі та їх сім’ї займали ледь не четверту частину квартирних площ. Квартира Славкові залишилася від його родини. Батько дав життя лише одному синові, Славкові. На шахті батька, ще молодого завалило породою. Мати так і не вийшла заміж і залишилася з сином, доки її не здолав рак. Славко залишився сам у 19 років. І ця будівля, яка зараз мокла під дощем, асоціювалася у нього виключно із порожнечею, яка забирає батьків у дітей, чоловіків у дружин, братів у сестер.

Будинок іще спав, двір був порожнім. Тільки дід Семен гуляв зі своєю собакою на повідку. Привітавшись до діда, Славко зайшов до під´їзду. Знову не працює ліфт і доведеться на сьомий поверх із пакетом у руках підніматися по сходах. У цьому місті, де практично вся влада належить комуністам і їхнім блюдолизам, житлово-комунальні підприємства плювати хотіли на достойне обслуговування своїх платників. Ліфт постійно ламався, у підвалі постійно стояла вода з каналізації (тому що старі труби не було чим замінити) і смерділо на весь перший поверх. Долаючи сходами поверхи, Славко крутив у голові слова ненависного ним Василя, які він почув по радіо. Цей огрядний бородатий хряк у черговий раз плюнув йому у вічі і знову натякнув йому, мовляв, що ти мені можеш зробити?

Як завжди, не зважаючи на втому і невимовне бажання виспатися, Славко увімкнув комп’ютер і підключив Інтернет. Клацнувши у браузері на закладинку із міським форумом, він уже відчував, що за ніч там назбиралося багато коментарів на слова Василя про ігнорування Дня пам’яті. Відповідну тему він знайшов одразу у розділі «Новини». Називалася вона лаконічно «Против т.н. дня памяти». І 28 повідомлень у темі. Пробіг очима усі відповіді і серце його наповнилося люттю. Найпристойніше із повідомлень у темі складалося із слів «да чё вы обращаете внимание, Вася говорит правильно: не обращайте внимание на этот цирк со свечами. Пускай свидомые[1] в этот день свои геморройные свечи ставят на окна», - інші повідомлення містили скільки ненависті та глузувань, що звичайному українцю у цьому царстві бидла було дико читати все це. Але найбільше роздратували слова користувача Che. Його допис окрім матюків містив таку концентровану зневагу до українського горя, що Славко знервовано закрив браузер і з силою натиснув кнопку вимкнення комп’ютера.

Він впав на ліжко і в голові його майнув спогад про ті слова, про які Славко вже все для себе вирішив. Той коментар хоч і було модератором видалено з форуму на прохання Славка, але він чітко викарбувався у його голові й тепер ставав центром усіх його думок.

То було досить давно, майже рік тому. Славко тоді увечері перед роботою зайшов на той форум, де обговорювалася тема «Фальсификация материалов о голодоморе». Дискутуючи із дописувачами, Славко марно намагався щось довести людям, які були засліпленим незрозумілим гнівом, що трагедія 1932-1933 рр. не є приводом для глузувань та хамства з їхнього боку. В серцях він навіть написав, що прабаба його, рятуючи свою дитину від голоду, ледь зуміла її передати  родичам, кубанським козакам. Дівчинка вижила і дала життя матері Славка, а сама прабаба вмерла від голоду, як і її чоловік і усі її сестри й брати. Прочитавши це повідомлення, користувач із ніком Che тоді написав: «Слушай, бендеровская[2] ты гнида. Довольно здесь писать свои сопливые небылицы и рыдать на весь город. Вот почему-то моя бабушка не умерла, ведь она, как и мой дед, работала а не бездельничала в деревне и не крала зерно в колхозе. Так что закрой свою пасть, гадёныш». Мабуть, більшість, а то і всі відвідувачі форуму, знали, що під псевдонімом Che пише ніхто інший, як Василь Мельник, депутат міськради від КПУ. Знав це і Славко, і після цих слів життя його змінилося. Весь цей рік, продовжуючи працювати на пекарні, Славко обдумував і готував свою відповідь цьому покидьку.

Кинув пити. Почав частенько відвідувати спортивний майданчик у школі неподалік. Друзі та сусіди дивувалися, а його дівчина була тільки «за». Та разом з тим, Славко став більш мовчазний та замкнутий. Рідко посміхався та жартував. Все про щось думав. І все-таки надумав.

Один товариш, який не тільки розділяв його погляди, а й був вірним другом, відразу погодився допомогти Славкові. Звали його Сергій, але усі знайомі називали його просто «Сєрий». Він був високим блондином з ясними очима, досить міцної статури – майже повною протилежністю зеленоокого і невисокого Славка. Але товаришували вони з дитинства. І хоча Сергій мав свої вади і міг бути інколи досить дивним, він завжди допомагав Славкові і ніколи не кидав того в біді. Працював Сергій охоронником у одній престижній фірмі, заробляв пристойно як для цього міста. Та не складалося у нього з дівчатами – не затримувалися вони надовго з ним. Можливо через його запальний характер, а можливо через його погляди – Сергій був щирим патріотом України і він цього не приховував. Були навіть проблеми з цим на роботі, але все вирішилося просто – він пообіцяв не афішувати свої погляди під час робочої зміни.

 


[1] Свидомые, свидомиты – зневажливе прізвисько українців, які вважають себе національно-свідомими.

[2] Неграмотні часто помиляються у слові «бандерівський», а також називають «бандерівцями» усіх, хто має відношення до українського націоналізму. Тут автор слів уважає співбесідника українським націоналістом чи жителем Західної України.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Поделитесь этим материалом в социальной сети:

,
Проза
Типы записей:
  • - обычная
  • - изображение
  • - цитата
  • - статус
  • - ссылка

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *