Глава 7

Старенький «РАФік» гуркотів вулицями міста у напрямку траси. Там він повернув у сторону одного із дачних кооперативів. Славко трохи нервував, долоні його спітніли. Але вони не поспішали. Сергію було незручно сидіти у салоні, до того ж, «кабан» постійно вовтузився та намагався щось кричати. Довелося копнути його пару разів у живіт. Дорогий плащ був увесь вимазаний в пилюку, а на штанях, здається, була вогка пляма. Перенервував, мабуть, депутат. Ледве чутно було, як у Василя задзвонив мобільний телефон. Славко не міг його чути, але Сергій чув. Він постукав по кабіні, водій обернувся.

– Що там? – спитав Славко.

– У цього чорта телефон дзвонить. Що мені робити?

– Що робити? Може, ти візьмеш слухавку і відповіси? Скажеш, що ми їдемо на дачу!

– Дуже смішно. Йому, мабуть, дружина телефонує. Я гляну.

Сергій почав копирсатися у кишенях депутата і знайшов вібруючий телефон у кишені вогких брюк. Пнув за таке неподобство Василя і глянув на дисплей.

– Так і є. Дружина дзвонить. Написано «Жёнушка», – мовив Сергій.

– Ну, то нехай дзвонить. Може подумає, що цей ще гуляє і не чує дзвінка. Приїдемо – знищимо телефон.

Їхали розбитими шляхами, на які область виділяла величезні кошти для реконструкції. Але, як відомо, на ці кошти гуляли чиновники у ресторанах типу «Маріо П’юзо» чи відпочивали десь за кордоном. Машину постійно трусило, Василь катався по всьому салону. Сергій декілька разів ударився головою об стелю, за що стусанів діставалося депутату. Подорож до дачного кооперативу тривала досить довгий час, оскільки крім асфальтної дороги треба було ще їхати по ґрунтовій. Сам кооператив був давно кинутий. Сюди вже давно ніхто не їздив із колишніх власників. Ті, хто встиг обміркувати – продали ділянки з дачами. Ті, що мали надію на краще життя – розплачувалися пограбованими будинками та городами. Неподалеку від цього кооперативу було село й місцеві п’янделиги постійно грабували дачі. Брали все: і те, що потрібне, і непотріб. Взимку в уцілілих будиночках жили бомжі, але зараз на весь кооператив не було жодної живої душі. Славко про це знав.

Дача, яка колись належала (та й зараз формально належить) його родині, знаходилась майже у центрі кооперативу, вкутана деревами вишні та абрикоси. Зараз ці деревця стояли голі, мов сироти на фоні цегляної будівлі з облізлою фарбою. Шибки давно були побиті, двері зламані, з будинку майже все винесено. Але це нічого не значило. Найголовніше, що тут був підвал.

Сергій вже добряче стомився від постійного трясіння у салоні «РАФа», коли вони приїхали. Славко вимкнув двигун і вуха його товариша охопила така приємна і довгоочікувана тиша, що Сергій хотів сказати «Дякую». На вулиці стояла темна ніч і вже було прохолодно. А тиша, тиша була просто неймовірною. Навіть собаки не гавкали, як буває у такій місцевості.

Василь зрозумів, що його привезли і з новою силою почав вовтузитись і щось ревіти крізь ганчірку. Дверцята відкрились і Сергій вийшов назовні, полегшено зітхнувши. Він одразу зробив те, чого давно вже хотів – закурив цигарку і сплюнув. Сергій мав не дуже свіжий вигляд, поки їхав та дихав неприємними парами перегару й добряче грюкався об салон. Але подорож вже закінчилася і це було добре.

– Як там цей мішок з лайном? – спитав Славко.

– Та як воша на гребінці. Я думав, він п’яний та засне. Але де там…

– Давай підтягнемо його сюди.

Хлопці вхопили депутата за ноги і потягли. Коли ноги були ззовні, Славко заліз усередину, взяв щось у кутку і, копнувши кабана, вискочив надвір.

– Пане депутате, не хочете зробити невелику прогулянку на чистому повітрі перед сном? – спитав Сергій.

Славко засміявся. Василь знову намочив штани. Сергій дістав ножа.