«У темному кутку»

| 0 |

Глава 5

Вони досить швидко виїхали на центральну вулицю і минувши площу, за декілька хвилин доїхали до «Маріо П’юзо». Славко навмисне зменшив швидкість, щоб Сергій встиг подивитися, чи не стоїть, бува, клієнт на вулиці. Сергієві здалося, що то Василь заходить у двері, але він був непевен. Повернувши праворуч, вони опинилися на вулиці, де жив депутат. Проїхали метрів тридцять і зупинилися на узбіччі дороги. В салоні було гаряче, і Сергій навіть розстебнув куртку. Чорт забирай, ця консервна банка якимось дивом ще їздить! Більше того, нею ще можна возити якісь вантажі. Сьогодні вантаж у них буде.

– Пам’ятай, він не повинен нас впізнати, – промовив Славко.

– Та мене він і не знає. Це про тебе довідувався, – відповів Сергій.

– Все-таки не повертайся до нього обличчям, поки не одягнеш маску.

– Добре. Я оце дивлюся на себе і думаю: мені б іще берци[6] і я був би справжнісіньким «скіном»[7].

Славко лише посміхнувся. В його уяві постав високий білявий (хоча, яка різниця, коли він лисий?) хлопець у чорному розстібнутому «бомбері», з-під якого ледь видно футболку з якимось орлом чи свастикою. Спущені «тяги» (шлейки), вузькуваті світлі джинси, закочені внизу. І берци – побиті у баталіях і осілі. Щодо шнурків Славко не був певен. Мабуть, білі шнурки Сергій не заробив би… Правиця Сергія витягнута вперед і вгору. Вона рівна і погрозлива. Ліва рука вхопилася за ремінь на джинсах… Після такої картини Славкові дуже захотілося сміятися, але він себе стримав.

– А що? Я колись навіть думав «поскінувати» трохи. Ну, там «хачів» накривати… Бачив у місті «скінів», але якось… боявся до них підходити, – поділився своїми бажаннями Сергій.

– Ну ти і чортяка. Нащо вони тобі? Ти давай, не базікай, а виходь і ставай біля машини. Покури трохи. Коли Вася з’явиться з-за рогу, почекай хвильку, а потім відкривай бокові дверцята. Далі вийду я і обійду машину ззаду. Якраз цей півень порівняється з тобою. Далі ти знаєш. І жодного звуку! Я затулю йому рота, щоб він не встиг закричати. А ми з тобою будемо мовчати. Дивись мені! – і Славко, жартуючи, показав Сергієві свого не досить вражаючого кулака.

– Так точно!

Сергій закурив цигарку і вийшов. Підійшов до паркану за тротуаром. Місце просто чудове. Освітлення майже немає, якщо не враховувати вогні магазину на тому боці дороги. На цій стороні – будівельний паркан, зведений ще за царя Гороха. Будівництво завмерло в середині дев’яностих та так і не відновилося. Тепер паркан був місцем для «бомбіння» графітчиків[8] та наклеювання оголошень. Сергій глянув навкруги – нікого немає. Саме час для відливання. Тільки він це зробив, з-за паркану зі сторони будинку депутата вийшло двоє чоловіків, які про щось говорили. Сергій спокійно відійшов до «Рафіка» і дочекався, поки вони пройдуть. Постукав ногою переднє праве колесо із виглядом досвідченого водія, Сергій знову повернувся обличчям у бік центральної вулиці. Це викликало приступ сміху у Славка, бо він знав, що Сергій нічого не тямить у автомобілях, навіть водійських прав не має. Коли перехожі їх минули та майже дійшли до рогу, і Сергій викинув недопалок десь під паркан, з’явився об’єкт. Серце Сергія закалатало, він повернувся спиною до центральної вулиці. Через декілька секунд він відкрив бокові дверцята «РАФа». Це було сигналом для Славка. Натягнувши маску, Сергій вправним ударом у живіт змусив Василя зігнутися, коли той порівнявся з ним. Ззаду з’явився Славко, теж у масці. Затуливши Василеві пельку і заламавши руки за спину, вони запхали того у машину. По-перше, поки Сергій тримав ноги депутата, Славко швидко зав’язав тому рота ганчіркою. По-друге вони зв’язали йому руки за спиною. По-третє – ноги обмотали примітивним канцелярським «скочем». І наостанок – «вимкнули Василеві зображення», зав’язавши очі ще однією ганчіркою. І хоча той мукав мов корова, справу було зроблено. І то швидко. Сергій залишився в салоні, а Славко, зачинивши бокові дверцята, вийшов і зайняв водійське сидіння. Мікроавтобус рушив, густо випустивши дим. Їхати було їм більше десятка кілометрів.


[6]«Берци» - високі військові черевики на шнурках

[7]«Скіни», «скінхеди» - субкультура, представники якої голять голови, одягають «бомбери», вузькі штани та армійські черевики. Часто ходять зі спущеними шлейками.

[8]«Бомбіння», «графіті» - розмальовування поверхонь аерозольними балончиками з фарбою. Займаються цим «графітчики»

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7
Если вам понравился или пригодился текст, вы всегда можете отблагодарить!

Пожертвовать мне на кофе 3USD:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.