Глава 6

Коли приїхав Славко, забрав Сергія, і нічого не сказав їй, його дівчині, Віка на нього дуже образилася. В її голові одразу виникли такі думки, що аж ніяк не пасували двадцятирічній жінці. Вона намагалась взяти себе в руки, але гнів душив її досить довго, поки вона йшла у невідомому напрямі. Розмітаючи ногами пале листя і мовчки волаючи на всю вулицю, Віка намагалася зрозуміти, чому він так з нею поводиться. Таке було вже. І не один раз вони сварилися за ці півтора року, що зустрічалися. Якби Віка палила, то вона зараз обов’язково закурила б. Вона все йшла і йшла сама не розуміючи, як наблизилася до будинку свого коханого. Запустила руку в кишеню куртки і намацала там ключі. Вона мала ключі від його квартири і в тому не було нічого поганого – Славко довіряв їй як собі.

Майже у повній темряві вона зайшла до під´їзду. На дверях не було ні домофону, ні будь-яких інших замків. Це було добре для наркоманів та алкашів, які завжди могли спокійно зайти до під’їзду й зробити свою справу. Доказом того були численні недопалки, порожні пляшки, подекуди шприці та мокрі кутки майже на кожному поверсі. Тільки на деяких поверхах горіло світло і більшу частину шляху сходинками Віка пройшла у темряві. Можливо, їй було б страшно, якби вона не хвилювалася за Славка. Ось і його двері. Вона відчинила їх своїми ключами й увійшла.

Не можна було сказати, що Славко не слідкував за порядком у квартирі, але все-таки чимось тут смерділо. Це, мабуть від того, що кожна людина звикає до свого запаху у квартирі і завжди відчуває запах чужої оселі. Вона увімкнула світло і домівка Славка виринула із темряви. Мабуть, останнього разу тут робили ремонт у кінці вісімдесятих. Старі шпалери, старі меблі, пожовтіла стеля  і такі непотрібні у сучасному побуті ряднинки на підлозі… Коли Віка прийшла першого разу до Славка, їй стало шкода його. Ці умови життя не можна було назвати гідними. Але вона звикла. Її коханий заробляє такі копійки, що ремонт у квартирі навіть не планувався. Віка приходила до нього декілька разів на тиждень. Іноді його не було вдома і вона просто прибирала кімнати, поливала квіти, готувала їжу. Він постійно говорив їй: «Облиш, не бідкайся. Я сам усе встигаю робити». Але ж хіба це перепона для жінки, яка вже готова жити з ним однією сім’єю?

Віка одразу пішла на кухню. У вічі впала гора брудної посуди. Крихти на столі, недопитий чай, брудна газова плита. Це все потрібно було прибрати. Вона була ще зла на нього, але порядок на кухні навести було необхідно. Коли все було зроблено, Віка спробувала подзвонити Славкові. Але знову почула знайомі слова: «Нажаль, зараз відсутній зв’язок з вашим абонентом». Від нудьги дівчина пішла до кімнати Славка і вирішила ввімкнути комп’ютер. Натиснула кнопку і повернула машину із режиму «Сон» в активний режим. На панелі задач було всього одне віконце з браузером[9]. Відновивши інтернет-з’єднання, Віка клацнула на це вікно. В активній вкладці був міський форум. Нагорі було висвітлено нік, під яким було зареєстровано учасника форуму. Це був povstanec. Вона знала, що Славко багато часу проводить на міському форумі та веде дискусії з місцевими дурнями на політичні теми. Їй було то нецікаво. Але щось їй підказувало, що дивна поведінка Славка сьогодні увечері якось пов’язана з форумом.

Переглянувши декілька тем для обговорення, Віка зачинила віконце браузера, не в змозі витримувати ту купу бруду, яку виливали учасники дискусій один на одного, на владу та з приводу деяких питань державної політики. Віка відчувала, що Славко щось робить не так. Він у щось ув’язався і від цього матиме проблеми. Вона була абсолютно права. Але про це вона дізнається згодом. А поки що вона мандрувала інтернетом, відволікаючись від переживань за свого коханого. У повній тиші телефонний дзвінок злякав її і вона ледь не відірвала провід у миші. Дзвонила її краща подруга Світланка.

– Алло, Віка? Ти вже вдома? – спитав динамік телефону.

– Алло. Та ні, я у Славка… – відповіла Віка.

– Тю, а чому ви так рано пішли додому?

– Та не зовсім ми… Я тут одна.

– Тобто?

– Ну, Славка немає. Він десь поїхав із Сєрим, я його тут чекаю.

– Знову вони щось надумали? Бухать десь пішли?

– Та ні, вони на машині.

– Ой, Віка, Віка… Це ж уже не перший раз! Що він собі думає?

– Свєта, давай не будемо. Він мій хлопець і я його кохаю. Я йому вірю.

– А поки ти віриш, він із Сєрим десь у сауні з якимись коровами відпочиває…

– Досить вигадувати. Він не такий… – і сама Віка зніяковіла так, що Світлана це, мабуть відчула, хоча й не могла її бачити.

– Ну-ну. Добре, Вікуся! Ти дзвони, якщо потрібно! Па-па.

– До зустрічі, Свєтік.

А його все не було…