Глава 3

Його келих з пивом грюкнув об стіл. Хтось із сусідніх столиків навіть обернувся. Але зауважень йому не робив ніхто. Бо він був, так би мовити, постійним клієнтом цієї дешевої кав´ярні. Заклад цей стояв точнісінько посередині на шляху між будинками Славка та Сергія, тому вони були тут частими гостями, особливо по вихідних. Оскільки часто їхні зміни співпадали, хлопці увечері зі своїми дівчатами (або Сергій сам) збиралися тут за кухлем пива. Усі офіціантки та бармени їх знали і щиро вітали у своєму не дуже популярному закладі. Цього разу Сергій був один і випив уже п’ятий келих, дивлячись футбол по телевізору, який стояв у кутку.

Матч скінчився і Славко вже збирався йти, але зайшла Віка, дівчина Славка.

– Привіт! А де Славко? – спитала вона.

– А якби ж я знав. Я думав – у тебе. Тому й не дзвонив… – відповів Сергій.

– У нього телефон вимкнений! Я вже злякалася, що він знову почав пити і сидить тут з тобою…

– Та ні, не було його. Котра зараз година?

– Зараз о пів на десяту вже! Може, ходімо до нього?

– Пішли, якщо ти хвилюєшся.

Вони вийшли із кав´ярні й попрямували у бік будинку Славка, але тут під’їхав той самий «РАФік», який Сергію доводилося багато раз бачити, та що бачити – їздити у ньому із Славком. Відкрилися дверцята з боку водія і звідти вийшов Славко, трохи занепокоєний. Він підійшов до них. Першою заговорила Віка:

– Ти нормальний? Навіщо телефон було вимикати? Я ж хвилююся!

– У мене акумулятор сів! Віка, будь ласка, іди додому. Нам із Сергієм треба поговорити, – відповів Славко і подивився на неї так, щоби більше питань не виникало.

– Добре. Але це тобі дорого обійдеться! – насупилася Віка і з гордо піднятою головою пішла геть.

Сергій дивився на Славка п’яними очима і не розумів, що той від нього хоче.

– Сідай, – тільки і сказав Славко.

Вони сіли у машину і поїхали. По дорозі, на здивований вигляд Сергія Славко відповів:

– Пам’ятаєш, ти казав, що в тебе вдома є маски?

– Ну.

– Поїхали до тебе, візьмеш їх.

– Навіщо?

– Іншого такого шансу не буде. Я йшов повз «Маріо П’юзо» і бачив, як та п’яна свиня виходила на перекур. Ще півгодини він там точно буде. Тож не гаймо часу.

– Ти навіть не уявляєш, як я хочу до туалету!

– Менше пива треба жрати! Зараз дома сходиш. Тільки швидко, Сергій! Все інше я вже взяв удома.

Вони приїхали, Сергій пішов до свого під´їзду. Подумки він був проти того, щоб робити це зараз. Але, з іншого боку, він був напідпитку і його просто тягнуло на подвиги. Піднімаючись сходами – у нього теж не працював ліфт – він думав лише про одне: швидше зайти до туалету. А далі голова почне думати. Маски, маски. Та вони в його кімнаті, де ж іще? Колись на роботі вдалося їх взяти собі додому. Ніхто і не помітив нестачі. Або не захотіли із-за такого дріб’язку шукати злодія. Ну ось вже і біля дверей у квартиру. Витанцьовуючи мов Майкл Джексон, Сергій намагався якнайшвидше відчинити вхідні двері. Це йому вдалося. На здивований погляд матері він нічого не відповів, лише забіг до туалету. Коли він вийшов, голова дійсно стала краще міркувати. Зайшов до своєї кімнати, відкрив шафу і витягнув дві чорні маски з трьома дірками у кожній. Такі маски можна купити у будь-якому військторзі[3] ба навіть на базарі. Запхав їх у куртку, потім схаменувся. Зняв куртку і натягнув чорний «бомбер»[4]. Засунув маски собі у рукава й вийшов із квартири.

– Ти швидко. Я й не гадав так, – зустрів Сергія Славко.

Той лише почав копирсатися у лівій кишені, шукаючи сигарети. Він же залишив їх у тій куртці! Йолоп.

– Цигарки забув? Візьми у «бардачку», ти колись у мене лишив, – Славко зрозумів, що шукає Сергій та кивнув тому на відсік для дрібних речей навпроти сидіння пасажира.

– Дякую. Все готово. Поїхали.

Сергій закурив від електричного прикурювача і вони рушили. До ресторану було їхати десять хвилин.